Моя Батьківщина

Моя Батьківщина – Україна. Не любити цю землю і людей, що живуть на ній, - не можливо! Мій край – це Чорне і Азовське моря, Карпати і Полісся, синьоокі озера Волині, південні степи Криму, терикони Донбасу, Дніпро-Славутич.          Батьківщина – це те місце, де народилася людина, де промайнуло її дитинство із дивом-казкою, матусиною піснею, батьківською ласкою.          Батьківщина – це рідний дім, де завжди з любов’ю чекають нас наші рідні.          Батьківщина – це стежка, по якій ти пішов до школи.          Рідна моя Україна, земля зі славною багатовіковою історією і мудрими, талановитими людьми.          Я пишаюся тим, що моя Батьківщина стала рідною землею для тисяч росіян, білорусів, поляків, чехів, євреїв, румун, греків, татар та інших народів.          Україна… Вона в усьому, що нас оточує: у місяці, в зорях, у дорозі додому, у кожному струмочку, в деревці, у камінчику, у травичці, де «садок вишневий коло хати».          Україна – це історія народу, який протягом багатьох років боровся за свою свободу й незалежність. Це славні лицарі Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Устим Кармалюк, які віддали своє життя за щастя народу.          Це відомі всьому світові діячі української культури Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Довженко, О.Гончар, М.Лисенко, М.Заньковецька та багато інших.          Україна – це й рідна мова. Маленька дитина ще у сповиточку чує рідну мову від матері та промовляє за нею перші ніжні слова. Це ті слова, які проказувала ще в глибоку-глибоку давнину над колискою прабабуся. І саме ці слова наповнені почуттям, мов квітка нектаром.          Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає далеких докняжих  часів. А в Київській Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Повсюдною потребою стали школи, виникли друкарні, і видавались не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати.          Але скільки заборон довелося зазнати українській мові, починаючи від імператорського указу Петра І 1720 року! 18 липня 1863 року циркуляр Валуєва переконував, що не існує «ніякого малоросійського язика», а Ємський указ 1876 року виніс смертельний вирок українській мові. Скасовувалися і виганялися з ужитку такі рідні до болю слова, як Україна, козак, Запорізька Січ…          ХІХ століття, означене в історії цивілізації як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося лютою зимою для нашої України. Українська мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі народу – німих рабів – уже стояло слово Тараса Шевченка. Українське слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу залишалася мова – його серце знову оживало й сміялося.